Мінлива збава душі і тіла

Накорчевський А. Мінлива збава душі і тіла // Архидея. 2002 . №1. C. 46-53

Японський сад - це живопис. Його унікальність - у мінливості живих картин, які відкриваються оку. Вони не сховані у штучному оточенні людських осель. Вони - продовження житла назовні, вихід у світ. Це прикордоння між культурою та природою, межа перетікання одного світу в інший. І щонезриміший цей перехід, то геніальнішим вважається майстер. Мистецтво садівника полягає в тому, аби його втручання у створену картину залишалось якомога непомітнішим - у японських садах немає прямих кутів, немає дерев та кущів, вистрижених у штучній формі ідеальних куль чи конусів, немає води, що неприродно струменить фонтаном у небо. Вода може текти лише згори додолу, жодне дерево не має абсолютно правильної та симетричної крони, людина ніколи не повертає під кутом у дев'яносто градусів.

Головна мета садівника - не внести свій, людський устрій у навколишній світ, а використати природне як матеріал і створити з нього власний шедевр. Людина - не Бог, що творить світ із нічого, вона лише може допомогти вже створеному краще виявити себе. У цьому розумінні садівник - не творець, а помічник природи. Природа, щонайменше, - це співавтор творених картин. Завдяки їй витвори садівника завжди мінливі та живі: вранішнє світло перетікає у сутінкові тіні, хмарне небо починає сяяти глибинами небес, кущі й дерева ростуть, змінюючи пожовклість листя на графічність чорноти гілок, а потім на кольорове мерехтіння перших квітів. Усе це справжній майстер враховує, творячи свою живу картину, до якої інколи залучає навіть і пейзаж, що відкривається за межами саду.

Принцип ?запозиченого пейзажу? був одним із найулюбленіших прийомів відомих майстрів, які бачили гори вдалині чи гай за межами паркану-рамки не лише як тло, а і як активну складову частину твореної ними картини. На жаль, багато відомих садів втратили через сучасну багатоповерхову забудову цей істотний елемент первісної композиції. Наразі уникнути руйнування вдалося лише деяким із них. Наприклад, моєму улюбленому садові у храмі Енцудзі (?Всеосяжного проникнення?) в стародавній столиці Японії - Кіото. Він не згадується в переважній більшості путівників для західних мандрівників, і знайти його на північній околиці колишньої столиці можна лише подолавши хитросплетіння вузьких вуличок. Але наполегливим відкриється справжній шедевр. Ковдра світло-зеленого моху із вкрапленнями сірого каміння, що переходить у темну зелень кущів огорожі. За нею - свіжість бамбукового листя, що переводить погляд ще на один щабель угору, а потім - прориву простір, обмежений згори підрізаними гілками величезних японських кедрів. У цій природній рамці відкривається священна гора Хієй, яка боронить колишню столицю від північних вітрів і сил зла, що, як вважали у давнину, приходять разом із ними. Не шукайте світлин цього саду серед ілюстрацій до статті. Кожного відвідувача чемний чернець просить залишити фото- і відеознаряддя при вході - оскільки ані клацання затворів камер, ані метушня позуючих не повинні заважати сприйняттю цього шедевра, що його складовою частиною є і пташиний щебет, і шепіт листя під вітром, і тиша.

Якось я привів своїх знайомих до цього саду одного дня, коли весь краєвид устеляв густий туман. Ми, звісно, сподівалися, що ось дмухне вітер, відкривши туманну завісу. Але дива не сталося -мабуть, священна гора того дня чомусь ніяк не хотіла бути ?запозиченою? садові. Коли ж розчарування вже майже перейшло за край терпіння, я сказав: ?Намалюйте гору у своїй уяві, дайте простір своїй фантазії, відпустіть її на волю, хай туман стане ?сірим квадратом?, у якому кожному відкриється своє, хай кожен створить сад своєї душі?. Після цього ми просиділи там іще годину чи навіть трохи більше, і кожен думав і уявляв своє. Це був дивовижний стан поза межами простору й часу, стан, що переживається у медитативному трансі.

Саме як об'єкти для медитації створювалися славетні сади з каміння та піску при дзен-буддистських монастирях. Це сакральне мистецтво, до розуміння якого годі підходити з тими ж мірками, що й до творів, створених виключно заради втіхи ока. Це те ж саме, що намагатись оцінити православну ікону за канонами світського мистецтва. Не знайдеться тут ані перспективи, ані об'ємності, ані тонкої гри світла й тіні. Але, попри всі ці начебто недоліки, не відірвати ока, адже краса ікони - в умінні майстра передати тонку духовність, горішній світ за допомогою засобів, органічно до того аж ніяк не пристосованих, але єдино можливих у світі матеріальних форм. Славетні майстри сакрального мистецтва - це насамперед геніальні духовидці, яким вдається передати побачене й відчуте у духовних візіях людям, які до цього поки що нездатні. Так і творці дзенських садів: нема нічого гарного за звичними канонами у славетному саду з п'ятнадцяти каменів у храмі Рьоандзі. Годі тут шукати якихось аналогій з морями, горами, тиграми, що перепливають річку, чи чимось подібним. Дзенський сад - це об'єкт для медитації, точніше, засіб, який допомагає метушливому людському розумові, що, за дзенським висловом, ?як мавпа стрибає по деревах?, зупинитися й побачити. Звідси лаконічність сакральних садів - каміння, пісок, мох, інколи трошки кущів як рамка для загальної картини. Дзенський сад - лише дзеркало, яке допомагає перевести ваш зір із зовнішнього світу у глибини вашої душі. Саме тут ви знайдете і спокій, і порятунок, і відповідь на більшість запитань. ?Дивись прямо в серце? - заповідали дзенські патріархи. На людей, не готових до такої духовної праці, чекає лише розчарування. Всім іншим відкриється справжня краса навколишнього світу, оновлена і збагачена проникненням у суть речей.