І на "глиняних ногах" можна підвестися

Миронюк А. І на "глиняних ногах" можна підвестися // Галицькі контракти . . 30 августа 1999 (№ 35) . С. 28-29


Під лежачий камінь, як відомо, вода не тече. А тим паче, якщо йдеться не про воду, а про капіталовкладення у таку непросту галузь як виробництво цегли. І не знати, чим би скінчилася історія Роменської цегельні (у кожному разі "хепі ендом" там і не пахло), що вже чотири роки поспіль скніла в "законсервованому" стані, якби її керівництво не спромоглося знайти іноземного інвестора, який погодився вкласти в реконструкцію заводу близько 5 млн доларів.

Завдяки отриманим інвестиціям вдалося реанімувати одну з двох виробничих ліній (потужністю 30 млн штук цегли на рік), здійснити докорінну модернізацію та реструктуризацію підприємства і вже під вивіскою українсько-американського СП "Слобожанська будівельна кераміка" (СБК ) трохи більше, ніж за рік досягти таких результатів, що багатьом не до снаги й за десятиліття.

Цегельний гігант у ринковий віраж не вписався

Історія Роменського цегельного заводу, що на Сумщині, дуже подібна до біографій багатьох підприємств, народжених плановою соціалістичною економікою. Рішення про чергову новобудову ухвалили на високому урядовому рівні 1988 року - ще тоді, коли українська промисловість працювала на "єдиний народногосподарський комплекс" колишнього СРСР. Завод, проектна потужність якого становила 60 млн штук цегли на рік, мав увійти до десятки найбільших підприємств галузі (в Україні подібних колосів взагалі було лише кілька).

Роменська цегельня стала до ладу в дуже стислий термін і, як на той час водилося, без особливого огляду на проблеми якості. У кожному разі звичайну керамічну цеглу невисоких марок М75 і М100, що почали виробляти на заводі, аж ніяк не можна було зарахувати до кращих зразків продукції будівельної індустрії. В умовах командно-адміністративної системи господарювання такий підхід, можливо, й спрацьовував, але на етапі переходу економіки на ринкові рейки почав пробуксовувати.

А в 1994 році роменчанам стало зовсім погано - далися взнаки неефективність виробництва (низька якість, високі енергоємність та собівартість продукції), а також стрімке скорочення попиту, викликане загальноекономічною кризою. Основні потужності на заводі довелося "законсервувати", життя на ньому ледь-ледь жевріло. Становище ускладнювалося ще й тим, що на цегельні "висіла" соціальна інфраструктура, на підтримку якої також потрібні були немалі кошти.

Керівництво гарячково шукало виходу з катастрофічної ситуації. Втім, невідомо, яким чином розвивалися б події далі, якби директору заводу Іванові Телющенку не поталанило знайти стратегічного інвестора. Ним став американський інвестиційний фонд Western NIS Enterprise Fund, що на той час якраз почав розгортати свою діяльність в Україні.

Західні інвестори зробили ставку на лицьову цеглу

Як повідомив "ГК" заступник інвестиційного менеджера Western NIS Enterprise Fund Олександр Петрощук, фонд з початковим капіталом $150 млн було створено з ініціативи уряду США 1994 року з метою підтримки розвитку малих і середніх приватних підприємств в Україні, Молдові й Білорусі. Як правило, ця підтримка здійснюється у формі інвестування капіталу (в розмірі від $1 до $7,5 млн) у статутні фонди підприємств. Перед тим як прийняти рішення про інвестиції у Роменську цегельню, представники фонду відвідали понад 20 аналогічних підприємств. Визначальними чинниками у їхньому виборі стали рівень менеджменту, вигідне розташування заводу (до Києва - 230 км, до Харкова - 275 км, до кордону з Росією - 140 км), що зумовлює помірні транспортні витрати і доступність основних ринків збуту продукції.

Переговори з фондом тривали 2 роки, його експерти безвилазно сиділи на заводі, прораховували варіанти - "за просто так" американці грошей давати не хотіли. Врешті-решт рішення про розміри та умови інвестування було ухвалено, але щоб його реалізувати, попередньо треба було здійснити реструктуризацію підприємства, звільнити його від тягаря соціальної інфраструктури.

Усе це разом знову ж таки породило низку проблем - і на районному, і на обласному рівні ідея залучення іноземного капіталу не викликала особливого захвату. У реальність західної допомоги "нагорі" (а там сиділи люди ще старої школи) мало хто вірив, проте закидів у бажанні продатися Заходу вистачало. Тому керівництву цегельні довелося мати справу не лише з представниками фонду, а й докласти чимало зусиль, щоб переконати власних зверхників у правильності вибраного шляху.

Відправним пунктом у новітній історії заводу, а точніше, створеного на його основі ЗАТ "СБК", стала орієнтація на виробництво високоякісної лицьової цегли, вітчизняний ринок якої (на відміну від звичайної будівельної) ще дуже далекий від насичення. Західні інвестиції допомогли швидко (за 10 місяців) модернізувати найбільш важливі з огляду на якість кінцевої продукції виробничі ділянки - з підготовки сировини, її формування і випалювання.

Обладнання було придбано у відомої французької фірми OCI, яка запропонувала найбільш привабливі умови угоди. У червні 1998 року спільне підприємство випустило першу продукцію - назвати її справжньою лицьовою цеглою було поки що важко, проте й до розряду звичайної будівельної вона вже не належала. Технологи змушені були витратити ще якийсь час, аби підчистити "хвости" і вийти на той високий рівень якості, який притаманний продукції СБК сьогодні.

Перебудова системи управління не обійшлася без кадрової "ломки"

"Паралельно з вирішенням суто технічних питань, - пригадує директор з маркетингу Сергій Цимбал, - доводилося кардинальним чином переналагоджувати всю систему управління підприємством. У цій роботі значну допомогу нам надали західні фахівці і перш за все, з канадської консалтингової фірми "Юропіан Бізнес Солушинз", що вже мали за плечима досвід роботи з такими світовими грандами як "Дженерал Моторс", "Проктер енд Гембл" тощо".

У результаті було створено принципово нову структуру управління підприємством, в якій ключову роль відіграють служби забезпечення якості продукції, логістики, маркетингу. Дуже прискіпливо довелося попрацювати з кадрами - оновлення персоналу на всіх рівнях управління становило не менше 50%. Причому завдання не ставилося таким чином, щоб старих працівників прибрати, а взяти нових. Ні, просто "совкова" психологія більшості заводських ветеранів заважала їм нормально адаптуватися до нових, більш жорстких, умов праці, сучасних технологічних вимог. Наприклад, сьогодні на виробництві контролюється близько 70 параметрів технологічного процесу (для цього навіть створено власну лабораторію з контролю якості), що висуває і відповідні вимоги до персоналу, його кваліфікації і дисциплінованості.

Великі надії керівництво підприємства покладає сьогодні на фахівців новоствореного відділу маркетингу, основним завданням якого є вивчення ринку, прогнозування торгової кон'юнктури, розробка маркетингової стратегії і тактики, пошук найбільш ефективних шляхів просування виготовленої продукції до споживача. Крім того, на плечі відділу лягли питання, що стосуються відслідковування поведінки конкурентів, визначення цінової політики, розвитку дилерської мережі, надання споживачеві додаткових сервісних зручностей тощо.

Надолужуючи втрачене, або Що можна зробити лише за рік

Поки роменчани вирішували одвічну проблему "бути чи не бути", ринок розвивався за своїми законами: головні конкуренти СБК - Артемівський та Мукачівський цегельні заводи - дбали про зміцнення вже здобутих позицій у зонах свого впливу, а "новачки" - невеликі заводи в Донецькій та Львівській областях, що започаткували виробництво лицьової цегли - робили несміливі спроби увійти у "великий" бізнес. Імпортна продукція, що в незначних обсягах потрапляла на ринок, не надто дошкуляла вітчизняним виробникам, позаяк її висока ціна стрімко звужувала коло потенційних споживачів.

Загалом, попит значно перевищував пропозицію, і з цієї ситуації потрібно було користатися, не гаючи часу. Що, до речі, і зробили з успіхом слобожанські цегельники - кошти, інвестовані в нові технології, персонал і перебудову структури управління, дали змогу компанії трохи більше, ніж за рік досягти таких результатів, що багатьом не до снаги й за десятиліття.

Ось лише деякі зі здобутків компанії:

? виробничі потужності підприємства працюють з повним завантаженням і забезпечують випуск 30 млн штук лицьової цегли на рік. У найближчій перспективі - модернізація і впровадження в дію ще однієї лінії такої ж продуктивності;

? асортимент продукції надає клієнту можливість вибору: на сьогодні - це 11 видів цегли високих марок М100-150 у 3 кольорах (згодом планується розширити асортиментну структуру пропозиції вдвічі);

? за високої якості продукції ціни утримуються на досить конкурентоспроможному рівні - 100-110 доларів за 1 тис. штук (тоді як, наприклад, мукачівська лицьова цегла коштує близько 250 доларів, а прибалтійська - 500-600 доларів). Для зручності клієнта цегла пакується у плівку (по 420 штук у кожній упаковці), можлива доставка виробів безпосередньо на будівельний майданчик за заздалегідь погодженим графіком, практикується гнучка система знижок залежно від обсягів замовлення;

? маркетингові зусилля зосереджені на пріоритетних напрямах - Київ, Харків, Крим, Одеса, Дніпропетровськ, Запоріжжя тощо (тут створюється потужна дилерська мережа; у Києві, наприклад, СБК контролює вже близько 60% ринку, нещодавно у столиці відкрилося представництво компанії;

? середньомісячна платня на підприємстві є однією з найвищих у регіоні і сягає 400 грн (при цьому вдалося погасити 3-річну заборгованість по зарплаті). По платежах у бюджет СБК також лідер. Майже весь отриманий прибуток реінвестується у виробництво.

СБК: (05448) 2-07-93

Київське представництво: (044) 269-42-50

Western NIS Enterprise Fund: (044) 490-55- 80

ДО РЕЧІ

В Україні налічується понад 300 різноманітних як за розмірами, так і за формами власності цегельних заводів, більшість з яких сьогодні або простоюють, або працюють не на повну потужність. Країна також має величезні запаси глин та іншої сировини, що використовуються у виробництві цегли. У 1990 році обсяги виробленої вітчизняними заводами цегли сягали 10 млрд штук на рік (нині ця цифра в кілька разів менша), але навіть тоді попит на неї задовольнявся не повністю.

У структурі цегельного виробництва розвинених країн світу до 90% його обсягів припадає на високоякісну лицьову цеглу. В Україні - лише 3%. Крім СБК, лицьову цеглу виробляють Артемівський та Мукачівський заводи, а також кілька невеликих цегелень у Донецькій та Львівській областях, однак ця ринкова ніша залишається майже вільною і має солідний потенціал для свого розвитку.

Довідка "ГК":

ЗАТ "СБК" - найбільший виробник керамічної цегли в північно-східному регіоні України. Створене за підтримки американського інвестиційного фонду Western NIS Enterprise Fund на базі Роменського цегельного заводу, розпочало свою роботу з середини 1998 року. Цегла виробляється з екологічно чистої глини і відповідає міжнародним стандартам якості, використовується переважно для лицювання фасадів будівель, камінів. Серед споживачів слобожанської цегли - відомі будівельні компанії "Київміськбуд", "Познякижитлобуд", "Укрреставрація" та інші.